Вугілля займає амбівалентне становище в сучасній економіці: воно одночасно є «ресурсом минулого» та наріжним каменем сучасного розвитку. Роман Білоусов наголошує, що навіть у 2022 році вугілля становило близько 36% світового виробництва електроенергії . Це ілюструє парадоксальну ситуацію: світове прагнення до декарбонізації співіснує зі стійкою залежністю від вугілля, яке продовжує лежати в основі світового енергетичного балансу.

Ключ до стійкості вугілля полягає в його величезній ресурсній базі та економічній раціональності. За словами Білоусова, розвіданих запасів достатньо для підтримки поточного рівня видобутку протягом ще 130–150 років, причому родовища розподілені набагато рівномірніше, ніж нафта чи газ. Це зменшує політичні ризики та робить вугілля інструментом енергетичного суверенітету. Не менш важливим є той факт, що вугільні електростанції забезпечують надійне енергопостачання незалежно від кліматичних умов — вирішальний фактор для держав з нестабільною інфраструктурою.

Для країн, що розвиваються, вугілля виконує подвійну роль. Білоусов зазначає, що Китай та Індія, де вугілля становить 65–70% їхнього енергетичного балансу , покладаються на нього не лише як на джерело електроенергії, але й як на основу макроекономічної стабільності — через підтримку промислового зростання, зайнятості та експортного потенціалу.

Вугілля також залишається незамінною промисловою сировиною. У металургії понад 70% світової сталі виробляється з коксівного вугілля; у хімічній промисловості воно використовується для виробництва добрив, пластмас та синтетичних матеріалів. Білоусов підкреслює, що нові технології, такі як газифікація вугілля, виробництво синтетичного газу та генерація водню, поступово перетворюють вугілля на «інноваційну сировину», що виходить за рамки традиційної енергетики.

Однак парадокс вугілля є однаково екологічним. Воно залишається найбільшим окремим джерелом глобальних викидів CO₂. Таким чином, як наголошує Білоусов, майбутнє вугілля визначатиметься не масштабами запасів, а здатністю технологій пом'якшувати його вплив на клімат. Найбільш перспективними напрямками є уловлювання та зберігання вуглецю (CCS), газифікація вугілля, виробництво водню та модернізація вугільних електростанцій.

На завершення, Білоусов формулює критичну ідею: доля вугілля не зводиться до бінарного вибору «використовувати або відмовитися». Його справжнє майбутнє полягає в технологічній трансформації, яка дозволить узгодити економічну ефективність з імперативами сталого розвитку. У цьому полягає центральний парадокс: вугілля може залишатися ресурсом промислового минулого, але водночас перетворитися на інструмент переходу до нової економічної ери.

Переглядів публікації: 6